Піфагор

Піфагор (584/570, о. Самос, Іонія - поч. V ст. до н. е.) - давньогрецьк. філософ, релігійний і соціальний реформатор, вчений. Традиція приписує йому введення самого терміна "філософія" М. ав за вчителя Ферекіда із Сироса та Анаксимандра. Тривалий час подорожував Сходом (зокрема, до Єгипту і Вавилону), що зумовило вплив на вчення П. східних світоглядно-релігійних традицій. У 532 р. до н. е. переселяється ум К. ротон (Пд. Італія), де засновує власну філософсько-релігійну школу (т. зв. "Піфагорійський союз"). П. і його послідовники здобулися значного політичного впливу на деякі поліси Великої Греції, але на межі VI - V ст. до н. е. їх влада була повалена внаслідок антипіфагорійських повстань. Після цього піфагорійська школа позбавляється свого езотеричного характеру і наближається за способом існування до інших філософських шкіл (див. піфагореїзм). Реконструкція вчення П. є вельми складною через: 1) відсутність власних творів мислителя (їх П. не писав); 2) езотеричність раннього піфагореїзму; 3) синкретичний характер вчення П., в якому неподільно поєднані філософські, релігійні, моральні, наукові мотиви; 4) належність основного масиву свідчень про П. до пізньоантичної (елліністичної) літератури, де історична постать П. набуває цілком легендарного і навіть міфологічного характеру. Головна мета вчення і практики піфагореїзму - осягнення пануючої у світі Гармонії, розкриття її природи і слідування їй як у розумінні сущого, так і в людському житті В. иразом універсальної, всесвітньої гармонії є числа і пропорції (піфагорійська максима "все є число"). Особливу роль у гармонійно-числовій структурі космосу відіграє т. зв. "четвериця" - сума 1+2+3+4=10, яка містить у собі також основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2), кварту (4:3). Осягнення пропорційно-числової природи світоустрою є способом очищення людської душі від влади суто чуттєвих імпульсів. Людська душа проходить через низку втілень (інкарнацій) у різні живі істоти, завдяки чому вона очищається і вдосконалюється. Очищення (катарсис) душі задля її вдосконалення є центральним завданням вчення П., що поєднує його філософські принципи, релігійні настанови, політико-моральні доктрини, наукові (математика, теорія музики) пошуки З. акладена П. філософсько-світоглядна традиція проіснувала, видозмінюючись, протягом майже тисячі років - до останніх століть античного світу. Найбільш значний вплив справила на вчення Платона та Академії, а також на підсумковий пізньоантичний синтез філософської думки у неоплатонізмі.